Шевченко й Україна. Минуле сучасне і майбутнє
Я так її, я так люблю
Мою Україну убогу,
Що проклену святого бога
За неї душу погублю!
Тарас Шевченко
Тихими літніми вечорами я люблю сидіти у садку і вслухатися у спів солов’я, у шепіт листочків, милуватися сяйвом дрібних зірочок Чумацького Шляху… Все це спонукає мене до роздумів, викликає бажання помріяти, пофантазувати, пізнавати світ, відчувати себе щасливим.
Мабуть, колись і маленькому Тарасові отак, чекаючи неньку з панщини, хотілось бути щасливим, вільним у своїх думах і діях. Особливо, коли лишився круглим сиротою.
І він пізнавав світ: ходив зустрічати чумаків, слухав козацьких пісень, прислухався до розповідей діда Івана про славетних козаків Гонту і Залізняка, про Коліївщину. А висновок робив один: плаче, стогне ненька Україна і народ панством покріпачений. Тоді малий брав міцну галузину і рубав бур’яни та будяки, що були для нього уособленням злих і підступних кріпосників.
А коли виріс, то заявив усій Україні:
…Ради їх,
Людей закованих моїх,
Убогих, нищих… Возвеличу
Малих отих рабів німих!
Я на сторожі коло їх
Поставлю слово.
І подарував не тільки українцям, а й усьому світові своє слово, свого «Кобзаря», що став настільною Книгою всіх тих, хто вірить, любить і живе.
У Шевченківське слово вчитувалися наші пращури, діди, батьки. Не з меншим болем у серці мандруємо і ми, діти ХХІ століття, кобзаревими сторінками. А хіба могло бути по-іншому? Варто тільки вслухатися у рядки поезій Тараса й уявити собі оту страшну правду людського життя: «… онде під тином опухла дитина голоднеє мре, а мати пшеницю на панщині жне»; «… там матір добрую мою ще молодою у могилу нужда та праця положили…»; «… а он за подушне вдову розпинають, а сина кують, єдиного сина, єдину дитину в військо віддають…». А там он собаками цькують молоду матір, бо колись чорноброву ошукав москаль та й кинув із дитям на руках напризволяще. Страдниця Ганна до самої смерті не змогла заради щастя своєї дитини зізнатися синові в тім, що вона його мати. Зранене, зболене людським горем серце Шевченка стікало кров’ю, але він знаходив у собі сили боротися проти темних сил самодержавства і кликати народ до боротьби за волю і щастя.
Рішучий осуд насильства, соціальної несправедливості, лицемірства поставили сина України на найвищу сходинку поруч з іншими старозавітними пророками. Його слово, освячене великою любов’ю до рідного краю, проростало в людських душах вірою, надією, добром і сподіваннями на краще життя. Він передбачав, що
… на оновленій землі
Врага не буде, супостата,
А буде син, і буде мати,
І будуть люди на землі!
Пророчі слова Великого Кобзаря передавалися з уст в уста, від покоління до покоління. Він є уособленням України – тодішньої, сьогоднішньої і майбутньої. Його творчість знаменувала утвердження української літературної мови. Шевченко зрозумілий і близький усім народам, бо Кобзар оспівував такі високі, благородні ідеали, які є безсмертними і виражають кращі думки, мрії і прагнення всіх народів.
Шевченкове пророцтво здійснилось. Україна, мила його серцю Україна, сьогодні вільна, незалежна, суверенна держава. Ми «у сім’ї вольній, новій» згадуємо «не злим, тихим словом» великого сина України, нашого мудрого Учителя, великого генія, рівного якому немає нікого у світі.
Українці люблять його твори, шанують і схиляють низько голову перед пам’яттю Людини, що кликала нас до братерського єднання.
То ж єднаймося, брати мої!
Нехай Шевченківський вогник зігріває всім нам серця і освітлює шлях до процвітання, благополуччя, миру, нових звершень і надбань в ім’я України, в ім’я всього живого на Землі.
Робота випускника Вільшанської ЗШ І-ІІІ ступенів Балахонова Євгена під керівництвом вчителя української мови та літератури Стадник Н.О.
.png)
