Подвиг Кобзаря
Стаття присвячена геніальному українському письменнику, поету, художнику, пророку Тарасу Григоровичу Шевченку, ювілей від дня народження якого відзначатиме все прогресивне людство світу. Життя Шевченка – це подвиг в ім’я українського народу, його свободи і незалежності. Саме він вивів українську літературу на світову арену, а всім знедоленим вказав шлях до кращого життя. Ім’я Тараса Шевченка відоме у всьому світі. А для нас Шевченко – це Україна, а Україна – це Шевченко.
Є в історії дати, які вписані золотими літерами. Саме цього року Україна та українці відзначатимуть 200-ліття від дня народження видатного сина, борця, патріота Тараса Григоровича Шевченка, пам’ять про якого житиме вічно.
Для кожного нового покоління приходить час відкривати для себе неосяжні материки світової культури, і серед них – Шевченка. Приходитимуть завжди на Чернечу гору в Каневі люди вклонитися великому Тарасові, який суворо вдивляється в далечінь із Дніпрової кручі. Він і нині прозирає майбутнє – наше майбутнє.
Життя Тараса Шевченка – це істинний подвиг, подвиг життєвий і мистецький. Він увів українську літературу в коло європейських літератур, остаточно утвердив право творити українською мовою національне красне мистецтво. Українці, озброєні вогненним словом Кобзаря, усвідомили себе нацією – і це найвищий подвиг Поета.
Тарас Григорович Шевченко — великий поет, геній українського народу. Поет зробив неоціненний вклад у духовну скарбницю людства. У своїй творчості митець сягнув на світовий рівень. Його довершені твори сіють зерна світла й добра, палахкотять незгаслим полум’ям безкомпромісної справедливості, проникливої мудрості. Тарас Шевченко народився кріпаком, тож йому, як нікому іншому, були близькі й зрозумілі страждання бідноти. А тому все своє життя поет присвятив служінню ідеї національного та соціального визволення трудящих. Не було такої сторони життя, якої не торкнулося б перо Кобзаря. Разом із тим поет закликав усі народи об’єднатися і разом боротися проти царизму. Він вірив, що на звільненій від експлуататорів землі настане щасливе, прекрасне життя:
І на оновленій землі
Врага не буде, супостата,
А буде син, і буде мати,
І будуть люде на землі.
(«І Архімед, і Галілей…»)
Іван Франко писав: «Був він немов великий факел з українського воску, що світиться найяснішим і найчистішим вогнем європейського поступу. Факел, що освітлює цілий новітній розвиток української літератури». І це дійсно так.
Без його імені не можна уявити нашої літератури, нашої культури, нашої країни. Його творчість невмируща. Життя Кобзаря можна вважати справжнім подвигом у мистецтві, бо він віддав усі свої сили, щоб врятувати український народ, українську культуру та відкрив перед ними шлях у майбутнє. З плином часу все більше переконуєшся, що поезії нашого Кобзаря — то одкровення, які він висловив на адресу минулих, сучасних і прийдешніх поколінь українців. І не одне покоління українців звіряє своє життя іменем і творчістю Кобзаря. Коли читаєш рядки Ліни Костенко «Кобзареві», то зрозумієш, як близькі слова, якими поетеса звертається до нашого генія:
Кобзарю!
Знов до тебе я приходжу,
бо ти для мне — совість і закон…
Кобзарю,
знаєш, нелегка епоха,
оцей двадцятий невгамовний вік.
Завихрень — безліч.
Тиші — анітрохи…
Прости, що я дрібницями тривожу
твій вічний, твій глибокий сон…
Його геній порвав пута усталених літературних норм, і поезія Кобзаря не лише ввібрала в себе всі грані українського літературного життя, а й навернула це життя на новий шлях. Трагічна та яскрава доля Тараса Шевченка, як і доля його народу. А творча спадщина геніального поета, художника й мислителя стала національною святинею.
Він є для нас і батьком Тарасом, натхненним голосом цілого народу, і будите лем нації, і її Пророком. Кожне нове покоління покликане заново відкривати себе і свою духовну спадщину – треба відкривати Шевченка. Немає й не було на світі українця, у серці якого Шевченко не залишив би сліду – сліду самоусвідомлення себе як сина чи доньки великого українського народу.
Т. Г. Шевченко — це вічний вогонь, що ніколи не згасне в серцях народу. Творчість Т. Г. Шевченка — це святиня, якою дорожить і гордиться український народ. Ми, нащадки, будемо завжди берегти у своєму серці той вогник любові до Вітчизни, який запалив поет своїми безсмертними творами. Саме від грізного Шевченкового «Поховайте та вставайте…» почалося справжнє відродження України.
«Кобзар» для більшості з нас – це буквар, пісенник, підручник з історії. Енциклопедія українського життя і духовна Конституція. Це книга всього народу, який за нею вчиться боронити свою свободу, будувати майбутнє. І сам Тарас ніколи не був для України просто письменником – він був і залишається духовним лідером, пророком, мірилом правди і совісті нації.
У Шевченківське слово вчитувалися наші пращури, діди, батьки. Не з меншим болем у серці мандруємо і ми, діти ХХІ століття, кобзаревими сторінками. А хіба могло бути по-іншому? Варто тільки вслухатися у рядки поезій Тараса й уявити собі оту страшну правду людського життя: «…онде під тином опухла дитина голоднеє мре, а мати пшеницю на панщині жне»; «там матір добрую мою ще молодою у могилу нужда та праця положили…»; «…а он за подушне вдову розпинають, а сина кують, єдиного сина, єдину дитину в військо віддають…» А там он собаками цькують молоду матір, бо колись чорнобриву ошукав москаль та й кинув із дитям на руках напризволяще. Страдниця Ганна до самої смерті не змогла заради щастя своєї дитини зізнатися синові в тім, що вона його мати. Зранене, зболене людським горем серце Шевченка стікало кров’ю, але він знаходив у собі сили боротися проти темних сил самодержавства і кликати народ до боротьби за щастя і волю.
Рішучий осуд насильства, соціальної несправедливості, лицемірства поставили сина України на найвищу сходинку поруч з іншими відомими пророками. Його слово, освячене великою любов’ю до рідного краю, проростало в людських душах вірою, надією, добром і сподіваннями на краще життя.
Пророчі слова Великого Кобзаря передавалися з уст в уста, від покоління до покоління. Він є уособленням України – тодішньої, сьогоднішньої і майбутньої. Його творчість знаменувала утвердження української літературної мови. Шевченко зрозумілий і близький усім народам, бо Кобзар оспівував такі високі, благородні ідеали, які є безсмертними і виражають кращі думки, мрії і прагнення всіх народів. Шевченкове пророцтво здійснилось Україна, мила його серцю Україна, сьогодні вільна, незалежна, суверенна держава. Ми «у сім’ї вольній, новій» згадуємо «не злим, тихим словом» великого сина України, нашого мудрого Учителя, великого генія, рівного якому немає нікого в світі.
Полум'яне слово Пророка в усі часи було сучасним, потрібним і незамінним для кожного українця. Воно надихало борців за волю України в часи Української Народної Республіки. Рядки Шевченкових поезій шепотіли перед боєм герої Крутів, бійці УГА, вояки УПА.
В поемі "Кавказ" Кобзар підніс свій голос на захист поневолених кавказьких народів від російського імперіалізму (російський імперіалізм нині ще жорстокіший, і маленька Чечня далі бореться за свою незалежність).
Його вірші осявали самвидавний "Український вісник" Чорновола зміцнювали незламний дух дисидентів-шістдесятників. Сьогодні як ніколи Шевченків геній, Шевченкове слово й Шевченків дух ведуть нас до звитяги - проти нинішніх владців, які хочуть перетворити Україну на суцільну зону, а українців - назавжди залишити безсловесними, безправними, злиденними попихачами кримінальників. Господь Бог кожному народові дав якусь велетенську постать, котра була б його зорею, проявом його душі. У нашого народу такою постаттю є Т.Г. Шевченко, якого величають Велетнем Духа, українським Мойсеєм, Пророком, Батьком, Кобзарем і багатьма іншими славетними іменами. Загальнолюдське значення поезії Шевченка не тільки в тому, що він, як і кожен геній, збагатив духовний потенціал людства, світ його ідей та почувань, зробивши набутком, доступним для всіх народів, те, що пережив, передумав, скристалізував у слово народ український і чого він досягнув у царстві думки і духу. Загальнолюдське значення Шевченкової поезії і в тому, що вона самому українському народові дала розуміння його долі, його потреб та його завдань перед лицем майбутнього — з погляду загальнолюдської історії та боротьби, загальнолюдських завоювань розуму й духу, світового прогресу; з висоти найпередовіших ідеалів та уявлень свого часу. Давши людству краще з українського народного, він водночас дав українському народові краще із загальнолюдського. Говоримо, звичайно, не тільки про самого Шевченка, а про весь той рух духовного відродження і піднесення, що сконцентрувався навколо його імені, подвигу, творчості, пам’яті.
Тарас Григорович Шевченко – велика і невмируща слава українського народу. В особі Шевченка український народ ніби злив свої найкращі духовні сили і обрав його співцем історичної слави і соціальної недолі, власних сподівань і прагнень. Під думи народні настроював свою ліру Кобзар, тому й оживало в слові його все те, що таїлося в самій глибині серця. Шевченкова поезія давно стала найважливішим і нетлінним складником духовного єства українського народу. Шевченко — це не тільки те, що вивчають, а й те, чим живуть. У чому черпають сили і надії. У глибини майбутнього слав Шевченко свої непохитні заповіти синам рідної землі, і серед цих заповітів перший і останній:
Свою Україну любіть,
Любіть її... Во время люте,
В остатню тяжкую минуту
За неї Господа моліть.
Ми завжди будемо вшановувати пам’ять про Великого Українця, і буде він завжди оживати в таких от літературних годинах, уроках пам’яті, вечорах, і невмирущим він буде в серцях наших.
Життя Шевченка стало прикладом беззастережного служіння ідеї визволення Батьківщини. З його поезіями на вустах помирали бійці студентського куреня під Крутами, його вірші друкували фронтові азети під час Другої світової війни. Щоб люди розуміли: вони воюють за отой «садок вишневий коло хати», який сплюндрували фашисти. «Кобзар» був святинею для воїнів ОУН-УПА, що не бачили в житті вищої честі аніж померти за волю України. І ніщо протягом двох століть не могло спинити могутньої ходи його творів усією планетою.
Хай же й сьогодні, і в наступні роки розбудови Української держави обпікає промерзлі наші душі огнем словесним Шевченко, хай воскресає він, пророк народу нашого, повсякчасно у наших благородних помислах і державних ділах. Бо ж ради усіх нас, і мертвих, і живих, і ненароджених земляків його в Україні і не в Україні, він благав у Господа:
Ридаю,
Молю ридаючи, пошли,
Подай душі убогій силу,
Щоб огненно заговорила,
Щоб слово пламенем взялось,
Щоб людям серце розтопило.
І на Украйні понеслось,
І на Україні святилось
Те слово, Божеє кадило,
Кадило істини. Амінь.
Неповторна духовна самобутність Шевченка в його генії, а геній його - простота та злободенність. Сьогодні його авторитет високий, бо всі персонажі і позитивні, і негативні живуть у сучасному українському суспільстві. Втішає одне: Шевченко писав-таки про наш народ і це оскаржити неможливо! Тому саме український народ, вшановуючи пам’ять Кобзаря, схиляє голову в пошані перед пам’яттю Людини, що кликала нас до братерського єднання.
Він мріяв про Україну нову, яка передаватиметься з роду в рід як чисте, нетлінне у віках золото, як найдорожчий духовний прабатьківський скарб. Нам судилося стати виконавцями його заповітів. Як сказано в Євангелії, дерево судять по плодам, а людину – за діла її. Так і ми не лише словами, а й вчинками, щоденною працею повинні вшановувати пам’ять Великого Кобзаря, нашого пророка.
Шевченко став предтечею нашої державності. Та чи зрозуміли ми його заповіти? Чи сприйняли їх у душу свою? Чи розгладяться зморшки на скам’янілім Тарасовім чолі? На ці питання ми зобов’язані дати відповідь – і собі, і нащадкам.
Отож, нехай Шевченківський вогник зігріє всім нам серця і освітлює шлях до процвітання, благополуччя, миру, нових звершень і надбань в ім’я України, в ім’я всього живого на Землі.
Статтю підготувала вчитель української мови та літератури Вільшанської ЗШ І-ІІІ ступенів Радченко Людмила Миколаївна.
.png)
